DataLife Engine 9.2 > Показательное дело > Набуття та відчуження прав власності

Набуття та відчуження прав власності


3 июня 2011. Разместил: Ansin
altТОВ звернулася до місцевого господарського суду з позовом до ПП-1, ПП-2, ПП-3 про визнання недійсними договорів купівлі — продажу та виселення. Позивач зазначав, що директор ТОВ з порушенням вимог закону уклав з ПП-1 договір купівлі — продажу, згідно з яким продав будівлі та споруди, розташовані на території сільради.
 
Придбані за договором нежитлові приміщений ПП-1 продало на підставі договору купівлі-продажу ПП-2, яке в свою чергу уклало договір купівлі-продажу цих приміщень з ПП-3. Посилаючись на те, що рішенням місцевого господарського суду було визнано недійсним укладений між ТОВ та ПП-1 договір купівл-продажу будівель та споруд, а тому ПП-1 не було власником цього нерухомого майна на час укладення ним договору купівлі — продажу з ПП-2; та на те, що будівлі і споруди перебували під арештом на підставі ухвал районних судів та постанови виконавчої служби районного управління юстиції; позивач просив на підставі ст. 215, 216 ЦК України визнати недійсними вказаний договір купівлі — продажу, а також укладений в подальшому договір купівлі — продажу нерухомого майна між ПП-2 та ПП-3; повернути все отримане за оскаржуваними договорами та виселити ПП-3 з будівель та споруд, що розташовані на території сільської ради.
 
Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено. Рішення мотивоване посиланням на невідповідність оспорюваних правочинів вимогам чинного законодавства, зокрема вимогам ст. 658.ЦК України, оскільки на момент укладення договору купівлі — продажу власником відчуженого ПП-1 нерухомого майна на підставі рішення місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України, був позивач - ТОВ, а тому ні ПП-1, ні ПП-2 не мали права відчужувати будівлі та споруди, що розташовані на території сільської ради, за договорами купівлі — продажу. Задовольняючи позовні вимоги про виселення ПП-3 зі спірних будівель та споруд, суд першої інстанції виходив з положень п. З ст. 388 ЦК України щодо права власника майна витребувати це майно від добросовісного набувача у всіх випадках, якщо воно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала право його відчужувати.
 
Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду скасовано та у задоволені позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з відсутності у ТОВ на час вчинення оскаржуваних договорів купівлі-продажу права власності на спірні будівлі і споруди відповідно до положень ст. 331 ЦК України, оскільки відсутні докази державної реєстрації права власності на ці об'єкти нерухомості.
 
Крім того, апеляційний суд свого висновку дійшов з урахуванням скасування рішення місцевого господарського суду рішенням цього ж суду, залишеним без змін Постановою обласного апеляційного суду, яким було відмовлено ТОВ у задоволенні позову про визнання недійсним укладеного між ТОВ та ПП-1 договору купівлі — продажу та визнано право власності на продане за цим договором нерухоме майно за ПП-1; та з урахуванням зняття арешту зі спірного нерухомого майна ухвалами районних судів; та вказав на відсутності правових підстав для визнання недійсними договорів купівлі — продажу та виселення.
 
Постановою Вищого господарського суду України постанову апеляційного господарського суду скасовано, рішення місцевого господарського суду залишено в силі.
 
Верховний Суд України, скасовуючи постанову Вищого господарського суду України, вказав на те, що визнавши недійсними на підставі ст. 215, 658 ЦК України договори купівлі — продажу, суд першої інстанції та Вищий господарський суд України не звернули уваги на те, що права особи, яка вважає себе власником, не піддягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною у якій така особа не є, тобто із застосуванням правового механізму, встановленого ст. 216 ГПК України, незалежно від того, чи відповідає спірна угода закону. Захист прав такої особи можливий шляхом пред'явлення індикаційного позову, якщо є підстави, встановлені ст. 388 ЦК України.
 
Зі змісту ст. 388 ЦК України випливає, що можливість витребування майна з чужого незаконного володіння залежить від того, є володар майна добросовісним чи недобросовісним (знав чи повинен був знати, що відчужувач не має права відчужувати майно). Витребування майна від добросовісного набувача можливе у всіх випадках, коли майно придбане безоплатно у особи, яка не мала права відчужувати річ. Якщо добросовісний набувач придбав річ за плату, власник вправі витребувати таку річ тільки у випадках, якщо вона вибула з володіння поза його волею.
 
Розглянувши спір, суди зазначені вимоги законів не врахували та усупереч вимогам ст. 4-3, 38,43 ГПК України, не встановили обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, зокрема, не встановили, чи є ПП-3 добросовісним набувачем будівель і споруд чи поза волею позивача це спірне майно вибуло із його володіння.
 
Пленум Верховного Суду України у п. 1 постанови «Про судове рішення» від 29 грудня 1976 року №11 роз'яснив, що обґрунтованим визнається рішення суду, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні. Оскільки зазначеним вимогам постановлені судові рішення не відповідають, вони не можуть залишатися в силі та підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд.
 
Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції необхідно врахувати викладене, всебічно і повно встановити всі фактичні обставини справи на підставі об'єктивної оцінки наявних у ній доказів, з'ясувати дійсні права та обов'язки сторін, і залежно від встановленого правильно застосувати норми матеріального права, що врегульовують спірні правовідносини, та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Вернуться назад