Адвокат Консалтинг

Написать новость

Вы можете отправить Ваш материал нам, который вскоре появится на наших страницах


> подробнее

Адвокаты

Список адвокатов, готовых помочь Вам в любую минуту


> перейти к списку

Риэлторы

Список риэлторов, которые могут предоставить Вам свои услуги


> перейти к списку

Наши вакансии

Газета "Адвокат-консалтинг" объявляет конкурс на должность


> подробнее

Наша газета

pdf-архив номеров нашей газеты


> подробнее

Видео


Выделение земельного участка бесплатно



Клуб юристов




Официальное обращение




ГрузчикиГрузчики Харьков

Квартирные и офисные Грузчики Харьков

Купить упаковку






Застосування цивільного та цивільного процесуального законодавства при вирішенні питань про визнання судом права власності за набувальною давністю
Категория: Показательное дело

altВизнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб є способом захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК України. До компетенції судів щодо розгляду цивільних справ у порядку цивільного судочинства належать справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ч. 1 ст. 15 ЦПК України). Спори про визнання недійсним свідоцтва про право власності на жилий будинок розглядаються у порядку цивільного судочинства.
 
За наявності клопотань про витребування доказів, невитребування судом свідоцтва про право власності на будинок, даних про його реєстрацію в бюро технічної інвентаризації та інших документів, на які посилалися сторони, суперечить вимогам ч. 4 ст. 10, ст. 27 ЦПК України та робить висновок суду про те, що спірний будинок не перебував у приватній власності будь-кого з осіб, передчасним.
 
Положении ст. 344 ЦК України з урахуванням пунктів 1, 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 р., а відтак, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю не може відбутися раніше 1 січня 2011 р.
 
Неправильне застосованая судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також неусунення цих порушень апеляційним судом призвело до неправильного вирішення справи і, як наслідок, — до скасування судом касаційної інстанції ухвалених судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції
 
Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2008р.
 
(витяг)
 
У квітні 2006 р. Б. звернулася до суду з позовом до П., за участю третіх осіб — В., К., комунального підприємства з утримання житлового господарства, про визнання права власності на 1/2 частину жилого будинку, встановлення земельного сервітуту; мотивуючи вимоги тим, що її мати — М., яка померла в І995 році, та дядько П, який помер у 1955 році, у 1950-1954 рр. спільно побудували будинок на дві квартири з окремими виходами. Зазначала, що в одній частині будинку проживала Г., а в іншій — сім'я її матері (М.). Мати, вона, а згодом чоловік, її діти та онуки мешкають у зазначеній половині будинку протягом усього часу — більш ніж 55 років.
 
Посилаючись на зазначені обставини та на те, що вона з чоловіком і донькою зареєстровані та проживають у половині спірного будинку, а відповідачка, яка постійно проживала у іншій половині цього будинку, оформила право власності на весь будинок і приватизувала земельну ділянку, на якій він розташований, просила визнати за нею право власності на 1/2 частину спірного будинку на підставах набувальної давності, установити земельний сервітут та визнати недійсним свідоцтво про право власності на спірний будинок, видане відповідачці.
 
Ухвалою районного суду від 7 лютого 2007 р. провадження у справі в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на жилий будинок закрито.
 
Рішенням районного суду від 31 травня 2007 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 10 жовтня 2007 р., позов Б. задоволено: визнано за нею право власності за набувальною давністю на 1/2 частину спірного жилого будинку відповідно до встановленого порядку користування цим будинком; установлено їй земельний сервітут щодо земельної ділянки, яка належить на праві власності П., для можливості проходу через цю земельну ділянку до половини спірного будинку, в якій вона проживає.
 
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі П. просив скасувати рішення районного суду від 31 травня 2007 р., ухвалу апеляційного суду від 10 жовтня 2007 р. та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права.
 
Касаційна скарга П. підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.
 
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами які були досліджені в судовому засіданні.
 
Однак судові рішення у справі зазначеним вимогам не відповідають.
 
Так, задовольняючи позов Б., суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, керувався тим, що позивачка відповідно до ст. 344 ЦК України набула право власності на 1/2 частину жилого будинку, оскільки протягом більш ніж 50 років безперервно володіє та користується зазначеною частиною будинку, який на момент розгляду справи не перебуває у власності будь-яких осіб, а ним лише володіють і користуються сторони у справі та члени їхніх сімей.
 
Однак такого висновку суд дійшов із порушенням норм матеріального й| процесуального права без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін.
 
Визнаючи в порядку ст. 344 ЦК України за позивачкою право власності на 1/2 частину будинку, яка, на думку суду, складається з відокремленої квартири, суд не навів у рішенні доказів на підтвердження зазначеної обставини.
 
У матеріалах справи також немає жодних доказів на підтвердження зазначеного факту (крім плану газифікації будинку), зокрема поповерховий план жилого будинку (технічний паспорт) із зазначенням приміщень і господарських споруд, які знаходяться в користуванні сторін, з якого б убачалося, що дійсно ці приміщення є відокремленими; висновок компетентного органу про те, що кожне з них відповідає 1/2 частці жилого будинку.
 
Вирішуючи спір, суд усупереч вимогам статей 212-214 ЦПК України залишив поза увагою та не дав оцінки доводам відповідачки щодо: переоформлення згідно з рішенням виконавчого комітету районної ради депутатів трудящих від 10 червня 1955 р. на її ім'я земельної ділянки, на якій збудований зазначений будинок, і зобов'язання її надати проект закінчення будівництва будинку, оформити правову та технічну документацію на будинок і здати його в експлуатацію до 1 грудня 1955 р.; здачі нею будинку в експлуатацію 18 серпня 1956 р.; належності їй спірного будинку на підставі свідоцтва про право власності на цей будинок; доводам сторін про те, що ними здійснювались прибудови та переобладнання будинку, які в установленому порядку прийняті в експлуатацію.
 
Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 р. № 7 суди мають враховувати, що право власності на жилий будинок, збудований громадянином на відведеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконкомі місцевої ради.
 
Незважаючи на те, що зазначені обставини мають суттєве значення для правильного вирішення спору про визнання права власності, та наявність клопотань про витребування доказів, суд усупереч вимогам ч. 4 ст. 10, ст. 27 ЦПК України не витребував свідоцтво про право власності на будинок, дані про його реєстрацію в бюро технічної інвентаризації та інші документи, на які посилалися сторони, у зв'язку з чим не можна погодитись із висновком суду про те, що спірний будинок не перебуває у приватній власності будь-кого з осіб.
 
Розглядаючи спір про визнання недійсним свідоцтва про право власності на цей жилий будинок та постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі в цій частині, суд зробив суперечливі взаємовиключні висновки, стверджуючи водночас про факт відсутності власника спірного будинку.
 
Крім того, постановляючи ухвалу від 7 лютого 2007 р. про закриття провадження у справі в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на жилий будинок, суд першої інстанції керувався тим, що видача таких свідоцтв відноситься до компетенції органів місцевого самоврядування, які є суб'єктами владних повноважень, і дійшов висновку, що цей спір повинен розглядатися судом у порядку адміністративного судочинства.
 
Однак відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
 
Статтею 16 ЦК України передбачені способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
 
Як убачається, Б. звернулась до суду за захистом цивільних прав та інтересів з вимогою про визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірний жилий будинок, вважаючи, що цим свідоцтвом порушені її цивільні права, зокрема право власності на 1/2 частину спірного жилого будинку.
 
Визнаючи право власності за Б. на 1/2 частину спірного жилого будинку та встановлюючи їй земельний сервітут щодо спірної земельної ділянки, суд водночас установив, що Б. не є власником або землекористувачем земельної ділянки та що ця земельна ділянка належить на праві власності П. на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 20 січня 2005 р., згідно з яким вона була надана їй у власність для обслуговування жилого будинку та господарських будівель, при цьому не врахував і не застосував статей 401—404 ЦК України та норми ст. 98 ЗК України, за якою право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
 
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно володіла чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухому майном протягом 10 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом; право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
 
При цьому п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набуття чинності цим Кодексом.
 
Ураховуючи, що ЦК України набув чинності з 1 січня 2004 р. (п. 1 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України), норми ст. 344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 р., а відтак, визнання судом права власності за набувальною давністю не може мати місця раніше 1 січня 2011р.
 
За таких обставин судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального та порушені норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, і ці порушення не були усунені апеляційним судом, а тому судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
 
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, касаційну скаргу П. задовольнила частково.
 
Рішення районного суду від 31 травня 2007 р. та ухвалу апеляційного суду від 10 жовтня 2007 р. скасувала, передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рейтинг:

Система Orphus



Похожие новости


Комментарии:
Добавление комментария
[not-wysywyg] [/not-wysywyg]
[not-wysywyg][/not-wysywyg]{wysiwyg}
Включите эту картинку для отображения кода безопасности
обновить, если не виден код




«    Сентябрь 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930 

Популярное
  • Суд стягнув 76 тисяч відшкодування з «АТБ», де жінка впала на розлитій олії
  • Справа №643/21744/19
  • Лесик обещал-не сделал...
  • НБУ продает на аукционе 40 тонн монет, выведенных из эксплуатации
  • Втрое больше заболевших. Ждет ли Украину взрыв коронавируса в сентябре
  • “Карантин – незаконний”, – адвокат Криворучко
  • Основатель Zoom за день заработал 5 млрд долларов
  • Лерос обозвал Зеленского лжецом и "клоуном с 95 Квартала"
  • На авторынке Харькова прогремел взрыв (фото)
  • Щодо нежитлових приміщень з логотипами «Дом оптики» та «CHURRASCO GRILL» за адресою: вул. Полтавський шлях, 140-А

  • Наш опрос


    Курс валют (НБУ)

    Курсы НБУ на сегодня

    Курс валют (средний)











    Аудиоролики - Рекламная Студия

    Студия звукозаписи

















    Редакция может не разделять мнение авторов публикаций. Редакция не несёт ответственности за публикации с других сайтов.

    Все права на материалы, находящиеся на сайте www.advocat-cons.info, охраняются в соответствии с законодательством Украины. При любом использовании материалов сайта гиперссылка на www.advocat-cons.info обязательна. По вопросам размещения рекламы или информации на сайте обращаться по телефонам: (057) 737-22-53, 096-114-24-80

    © 2007-2014 Медиагруппа "Адвокат-консалтинг"
    .