Адвокат Консалтинг

Написать новость

Вы можете отправить Ваш материал нам, который вскоре появится на наших страницах


> подробнее

Адвокаты

Список адвокатов, готовых помочь Вам в любую минуту


> перейти к списку

Риэлторы

Список риэлторов, которые могут предоставить Вам свои услуги


> перейти к списку

Наши вакансии

Газета "Адвокат-консалтинг" объявляет конкурс на должность


> подробнее

Наша газета

pdf-архив номеров нашей газеты


> подробнее

Видео


Выделение земельного участка бесплатно



Клуб юристов




Официальное обращение




ГрузчикиГрузчики Харьков

Квартирные и офисные Грузчики Харьков

Купить упаковку






Евтаназія: духовні, моральні та правові складові
Категория: Разное

Ð154;аÑ128;Ñ130;инки по запÑ128;оÑ129;Ñ131; Ð149;вÑ130;аназÑ150;Ñ143;:

У лютому 2009 року в Італії, згідно з судовими рішеннями, було припинено примусове харчування Елуани Енгларго, яка більше 17 років перебувала в комі в так званому вегетативному стані. Така її, певною мірою, примусова смерть викликала гостру дискусію, причому не тільки в Італії. Але чого більше в такій дискусії: спроби реальної оцінки ситуації, турботи про долю нещасної італійки або "звичайної" піар-компанії? А що взагалі ми знаємо про евтаназію, про її історію, зміст, ознаки, правове регулювання, мотиви і цілі?

 

Декілька попередніх зауважень

Евтаназія — неймовірно складний, багатогранний і далеко неоднозначний процес на багатьох рівнях: особистого рішення, суспільної свідомості, державних рішень. Що повинна відчувати людина, аби свідомо піти з життя, добровільно відмовитися від того великого блага, що їй даровано?... А що мають відчувати лікарі, юристи, політики, законодавці, "звичайні" люди, погоджуючись із цим, тобто приймаючи й тим самим підтримуючи це рішення? Як державне рішення, що дозволяє здійснювати евтаназію, погоджується з різними міжнародними й національними програмами про захист прав людини, охорону його життя та здоров'я? Точної, а тим більше однозначної відповіді на ці питання немає й, напевно, не може бути. Її немає навіть у тих країнах, де таке рішення приймається вже на офіційному рівні. Але неоднозначна ситуація із захворюваністю, в тому числі і з тяжкими, невиліковними хворобами, певні проблеми з функціонуванням лікарських установ, з якісним медикаментозним забезпеченням, відповідні дискусії на світовому рівні, певні зміни в наших ідеологічних орієнтирах тощо, змушують нас обговорювати ці проблеми, бути готовими до того, що вони в будь-який момент можуть бути винесені на офіційний рівень. Обговорення проблем евтаназії дозволить вийти й на більш загальні змістовні духовно-філософські аспекти суспільного буття, задуматися над проблемами суспільної моральності та індивідуальної моралі, їхнім взаємопроникненням.

Окремо необхідно підкреслити, що розуміння досвіду тих закордонних країн, у яких такі процеси легально існують, дозволить, на нашу думку, краще зрозуміти й менталітет таких суспільств.

Ми тільки начинаємо аналізувати цю проблему, тому для її кращого розуміння послідовно проаналізуємо історію, правове регулювання і процедурні моменти процесів евтаназії, що повинно дати можливість хоча б в "першому наближенні" спробувати оцінити мотиви й цілі прийняття таких рішень. Це, у свою чергу, має дозволити підійти "ближче" до розуміння тих духовно-моральних орієнтирів, які дають можливість окремим індивідуумам, групам таких індивідуумів, всьому суспільству сприймати таку процедуру як можливу, а десь і як необхідну.

 

Трохи історії

Евтаназія, безумовно, уже має свою достатньо давню історію. Але якщо звернутися до подій останніх приблизно ста років, то можна виділити деякі "дати". Наприклад, у 1920 році в Німеччині виходить перша відома книга Альфреда Хоча й Карла Біндінга "Дозвіл позбавити життя", у якій обґрунтовувалося, що в деяких випадках лікарі під дуже суворим контролем все-таки повинні допомагати пацієнтам умерти. У 1935 році у Великобританії створене Товариство евтаназії, метою якого була пропаганда цього засобу допомоги безнадійно хворим. У жовтні 1939 року, після початку Другої світової війни, у нацистській Німеччині, де названа книга Альфреда Хоча й Карла Біндінга, на жаль, стала певною ідеологічною платформою, приймається і офіційне, умовно кажучи, первісне рішення про можливість застосування цієї процедури для хворих і інвалідів без їхньої згоди. Ця державна програма мала назву "Акціон Т4" і мала на меті знищення "життів, що "не відбулися", і спочатку була розрахована на новонароджених і малолітніх з ознаками слабоумства, фізичного каліцтва або іншими ознаками, які були спеціально зазначені в переліку міністерства охорони здоров'я. Пізніше, на наступному етапі, цю програму нацисти поширили пра-ктично на всіх інвалідів. Можливо допустити, що така практика призвела до того, що після закінчення Другої світової війни цю проблему довгі роки не обговорювали.

Нова хвиля обговорення цієї проблеми припадає на 80-ті роки минулого сторіччя, з'являються нові книги тощо. Як приклад можна назвати книгу 22-літнього француза Вінсента Юмбера "Я вимагаю права на смерть", який був паралізований після автомобільної аварії.

 

Правове регулювання

На ці ж 80-ті роки минулого сторіччя припадають й перші спроби більш чіткого правового регулювання процесів евтаназії. Закономірне питання: чому саме в цей період виникла необхідність у таких державних рішеннях? Збільшилася кількість невиліковно хворих людей, медицина стала "офіційно" визнавати свою безпорадність, прагматизм став "сильніше" романтизму чи якісь інші причини?

Спробуємо коротко проаналізувати, які правові рішення існують сьогодні на міжнародному й національному рівні. Вони існують на рівні загальних декларацій, законодавства, судових рішень тощо. Наприклад, у прийнятій у жовтні 1987 року на 39-й Всесвітній медичній асамблеї "Декларації про евтаназію" вказується, що умисне позбавлення життя пацієнта на його прохання або на прохання його близьких, варто вважати неетичним. У той же час, у цій Декларації зазначено, що не можна виключати необхідного поважного ставлення лікаря до бажання хворого не перешкоджати перебігу природного процесу вмирання в термінальній (останній) фазі захворювання.

В Основах законодавства України про охорону здоров'я, у ст.52 "Подання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані" вказується, що медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії (еутаназії) — умисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань. Приблизно такої ж позиції дотримується й російська медицина. Наприклад, в Основах законодавства Російської Федерації про охорону здоров'я громадян, у ст. 45 "Заборона евтаназії" вказується, що медичному персоналу забороняється здійснення евтаназії — задоволенні прохання хворого про прискорення його смерті будь-якими діями або засобами, у тому числі припиненням штучних заходів щодо підтримки життя. Особа, що свідомо спонукає хворого до евтаназії й (або) здійснює евтаназію, несе кримінальну відповідальність відповідно до законодавства Російської Федерації.

Однак існує й протилежний підхід до евтаназії. Причому, тут теж є кілька варіантів його правового закріплення. Один варіант, коли можливість "активного" позбавлення пацієнта життя прямо закріплена в законодавстві. Так, у 1997 році в США в штаті Орегон був прийнятий закон "Про смерть з гідністю", де вказується, що переривання життя безнадійно хворої людини на її прохання або прохання осіб, що представляють її інтереси, можливо. У 2002 році закон, який дозволяв евтаназію, був прийнятий у Бельгії. У 2004 році закон про евтаназію схвалив Сенат Франції.

Ще один напрям, що дозволяє евтаназію, пов'язаний не з прийняттям відповідних законів, а з винесенням спеціальних судових рішень. Це, умовно кажучи, більш "пасивна" евтаназія. Але потрібно врахувати, що такі рішення судових органів можуть бути як "дозволяючими", так і "незабороняючими". Наприклад, до першої групи слід віднести рішення Конституційного суду Колумбії 1997 р., у якому закріплено, що лікар, який виконав бажання безнадійно хворої людини про добровільну смерть, не несе за це відповідальності. До другої групи — позицію судів Швеції й Фінляндії, у яких припинення життя пацієнта шляхом припинення "марної" підтримки його існування не вважається протизаконним. До речі, події, які відбулися в Італії, були проведені на основі судового рішення, що дозволило відключити примусове харчування пацієнтки.

Є країни, де таке рішення проходить "свій" шлях. Наприклад, у Голландії спочатку в 1984 р. Верховний суд країни визнав добровільну евтаназію можливою, а вже потім — у 2000 році закон про легалізацію деяких форм активної евтаназії був прийнятий у парламенті.

Є країни, де така позиція носить, умовно кажучи, суперечливий характер. Наприклад, у 1998 році на Північних територіях Австралії (адміністративна одиниця) було законодавчо закріплено, що лікар може допомогти піти пацієнтові з життя, виписавши йому для цього відповідні препарати або зробивши йому необхідну ін'єкцію. Однак через кілька місяців цей закон було скасовано.

 

Процесуальні особливості

Аналізуючи проблеми правового регулювання евтаназії, важливо звернути спеціальну увагу на весь процедурний комплекс, що супроводжує ці процеси. Наприклад, практично всі країни, що дозволяють евтаназію, обов'язковими умовами її надання закріплюють: 1) добровільність; 2) стан здоров'я пацієнта, з медичної точки зору, має бути критичним, тобто пацієнт повинен бути хворий важкою невиліковною хворобою, що не тільки призведе до смерті, але й заподіює тяжкі, часто нестерпні страждання.

 А от далі починаються певні розходження. Наприклад, в одних випадках пацієнт це повинен зробити собі сам, звичайно, під контролем лікаря, але сам, своїми активними діями! Наприклад, самостійно зробити собі ін'єкцію відповідним препаратом: отруйним чи наркотичним або ін. (наприклад, штат Орегон, США). Авторові раніше згадуваної книги Вінсену Юмберу смертельну дозу наркотиків ввела його матір у 2003 році. До цього потрібно додати, що закон, який легалізував евтаназію, був прийнятий у Франції через рік після цих подій, тож цю жінку спочатку заарештували, але потім звільнили.

В інших випадках це робить лікар або він допомагає це зробити (наприклад, Голландія). Такий лікар офіційно визначається як уповноважений лікар.

Є ще одна форма здійснення такого процесу, що, як вказувалося, існує й в Італії. Законодавчого закріплення дозволу на евтаназію немає, тому суди, "офіційного" дозволу на евтаназію також не дають. Вони "тільки" дозволяють виконати бажання пацієнта або його близьких про припинення лікування або примусового харчування, як у згадуваному випадку з Елуаной Енгларой. Хоча і тут є складнощі між прийняттям відповідного судового рішення та його практичним виконанням. Наприклад, в останньому випадку між первісним рішенням суду і його твердженням апеляційним і вищим судами Італії пройшло 9 років із тих 17 р., протягом яких ця пацієнтка була в комі. 

Існують приклади й відсутності необхідної "погодженості" між законодавством і його виконанням. Наприклад, у тій же Америці, у штаті Каліфорнія, після досить тривалого обговорення на референдумі в 1997 році був прийнятий закон "Про право людини на смерть", відповідно до положень якого невиліковні хворі мають право офіційно відключити реанімаційну й іншу медичну апаратуру, що їм надавала допомогу. Однак дотепер офіційно не відомі випадки, коли комусь удалося скористатися положеннями цього закону. Багато в чому, це, наприклад, пов'язано з тим, що положення цього закону й процедура його виконання перебувають у певній правовій колізії. Так, однією з умов здійснення евтаназії, як вказується в законі цього штату, є відповідний висновок психіатра про осудність пацієнта, а Американська медична асоціація ухвалила рішення щодо заборони своїм членам брати участь в евтаназії, висунувши при цьому гасло "Лікарі не повинні бути катами".

Ще одне положення, яке вимагає аналізу: правове закріплення так званої добровільності рішення пацієнта. Найбільш продумано, на наш погляд, це зроблено в штаті Орігон. Згідно з положеннями згадуваного закону "Про смерть з гідністю" для прийняття такого рішення необхідне дотримання наступних обов'язкових умов. Перше: цей пацієнт повинен бути невиліковний і до його смерті залишається не більше шести місяців, що підтверджується спеціальним висновком двох незалежних лікарів. І, друге, сам пацієнт має звернутися двічі усно й один раз подати письмову заяву, завірену нотаріусом, про надання йому права на смерть. Причому між подачею кожної наступної заяви повинно пройти не менш двох тижнів. Це робиться для того, щоб уникнути прийняття такого рішення в стані афекту, депресії тощо. Пацієнт також повинен мати не тільки загальну дієздатність, але й спеціальний медичний висновок про свою психічну адекватність. У той же час у цьому законі закріплено, що якщо позбавлення життя недієздатних людей здійснюється на прохання їхніх родичів, то такі діяння останніх кваліфікуються як убивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб.

У законодавстві Бельгії, на відміну від законодавства штату Орігон, говориться не про три заяви, а про прохання, які носили неодноразовий характер. Документ про добровільність бажання піти з життя пацієнта складається в присутності лікаря, чиє прізвище вказується в цьому документі й лікар його підписує. Якщо пацієнт не може підписати документ, то це може зробити особа, яку уповноважив пацієнт, причому це має бути повнолітня особа і вона не повинна мати матеріальної або іншої зацікавленості в смерті пацієнта.

У Франції коло осіб, які можуть клопотати про здійснення евтаназії, значно ширше. Якщо хворий перебуває без свідомості, то з таким клопотанням можуть звернутися його близькі родичі або довірена особа. Якщо пацієнт неповнолітній, то таке рішення приймається розширеним медичним консиліумом. 

 

Мотиви і цілі

Що має відбутися з точки зору психіки, з точки зору загального стану людини, щоб вона попросила дозволу закінчити своє життя? Що спонукає її до цього? Відповідь, імовірно, одна — бажання позбавитися страждань. Фахівці це добре розуміють, тому для реальної оцінки такого рішення, як вказувалося, необхідна не тільки загальна дієздатність цієї людини, а й обов'язкове встановлення і офіційне закріплення його психічного здоров'я.

Але, напевно, таке рішення не завжди приймається під впливом лише цього одного мотиву. Не виключено, що таке рішення викликає бажання позбавити від страждань не стільки себе, скільки оточуючих, у першу чергу, своїх близьких. Виключити цього не можна.

Адже дуже часто ми навіть не можемо припустити, що може відбуватися в психіці невиліковно хворої людини й чи завжди зовнішня відсутність контактів говорить про їхню дійсну відсутність, про те, що така людина зовсім не оцінює навколишню обстановку. А хіба нам невідомі "просто" делікатні люди, які живуть поруч з нами і які взагалі бояться потурбувати своїх близьких, тим більше коли це завдає додаткових клопотів такому оточенню.

Такий складний стан хворого може свідчити й про певне ослаблення його вольових якостей. А в такому стані йому вже простіше податися зовнішньому впливу. А хто може здійснити такий вплив, причому цілеспрямований і постійний?

Тепер про лікаря й не тільки. Як лікар може погодитися з таким рішенням пацієнта або його близьких? У який момент лікар повинен визнати, що хвороба пацієнта носить невиліковний характер і він "не заперечує" проти смерті хворого? Адже визнаючи це, лікар, по суті, розписується у власному професійному безсиллі, у поразці, якої в черговий раз зазнала медицина в боротьбі із хворобами.

Як це співвідноситься із внутрішнім духовно-моральним світом цього лікаря? Або жалість, якщо хочете, милосердя до невиліковно хворої людини вище особистих амбіцій? До речі, у 50-х роках минулого століття в Одесі академік В. Філатов, обговорюючи цю проблему з молодими лікарями, говорив, що люди "не заслужили" такого права. Люди по своїй природі злі і їм не можна надавати можливість приймати такі рішення: сьогодні вони це зроблять з необхідності, а завтра — тому що не захочуть допомагати або не зможуть як слід лікувати, підкреслював він.

Взагалі позиція лікарів, їхніх професійних союзів, медичних асоціацій, у цілому системи охорони здоров'я щодо проблеми "сприяння" відходу людини з життя, повинна бути ретельно продуманою й дуже обережною. Адже при прийнятті таких рішень можливі виходи на основні, принципові положення охорони здоров'я людини. Зокрема, йдеться про можливості паліативної (полегшуючої) медицини, що не стільки лікує, скільки полегшує стан хворого. Наприклад, при онкозахворюваннях — це наркотичне знеболювання при збереженні життя. Православна церква також підкреслює, що коли активна терапія стає неможливою, її місце повинна зайняти паліативна допомога (знеболювання, догляд, соціальна й психологічна підтримка) і пастирське піклування.

Цікава позиція й представників інших сфер соціальної діяльності, думка або рішення яких можуть мати реальний вплив на прийняття наступних рішень. Наприклад, після прийняття в штаті Орегон згадуваного вже закону, Білий дім і консервативні релігійні організації протягом п'яти років намагалися заперечувати проти такого рішення. Але Верховний суд США шістьма голосами, включаючи й голос голови цього суду, проти трьох, підтвердив легітимність закону штату. Але й тут не все "гладко". Багато фахівців сходяться в думці, що на таке рішення вищої судової інстанції більше вплинули не стільки загальсоціальні інтереси, скільки "особисті мотиви", тому що в трьох із шести членів Верховного суду, які голосували за легітимність зазначеного закону, до моменту ухвалення ними цього рішення офіційно було діагнастовано рак. Так чого ж дійсно було більше в мотивах цих 6-ти людей: особистісного чи суспільного? Адже їхнє голосування в підтримку цього закону дозволило піти з життя більше 200 чоловік. Величезна цифра!

Є ще одна категорія "осіб, що беруть участь". Це, наприклад, так звані уповноважені пацієнта. І тут важливо встановити, чи завжди вони керуються тільки жалістю до хворого, розумінням його складного становища. Напевно, і тут не все так просто. Адже, наприклад, у Бельгії, як вже вказувалося, необхідно встановити, що така особа не має матеріальної або іншої зацікавленості в смерті цієї людини.

Тепер про суспільство. Як соціальна сукупність людей у цілому реагує на такі рішення хворих людей, лікарів, як суспільство реагує на відповідні законодавчі або судові рішення. Як взагалі формується менталітет суспільства. Він "механічно" складається з менталітету окремих членів цього суспільства, або суспільство має певні "важелі" формування такого індивідуального менталітету, або це взаємозалежні процеси. Цікаво, що в штаті Орегон рішення про прийняття закону "Про смерть з гідністю" обговорювалося на референдумі, населення висловило підтримку цьому закону, незважаючи на активну протидію Білого дому й консервативних релігійних груп — привід задуматися для американської влади й церкви.

 

Позиція церкви

Говорячи про ці складні духовно-моральні проблеми, необхідно спеціально звернутися й до позиції церкви, тим більше, що зовсім недавно керівництво Православної церкви висловило думку: якщо держава піклується про земне, то церква піклується про небесне. При цьому підкреслюється, що взаємодія церкви й держави в тих сферах, які мають відношення до внутрішнього, духовного життя людини, до його моральності, до його світовідчуття, розуміння життя, є дуже важливими. У цілому позиція католицької церкви більш відома — наприклад, у справі все тієї ж італійки Елуани Енгларго глава Папської ради по пастирській роботі працівників охорони здоров'я кардинал Хав'єр Лозано Бараган підкреслював, що ніхто не має "права на смерть", оскільки "кожне людське життя святе". Хоча все-таки слід зазначити, що в сучасних умовах, аналізуючи деякі висловлювання керівників католицької церкви, така чітка позиція одержує певні уточнення. Наприклад, у 2002 році тодішній глава Ватикану Папа Іоанн-Павло II говорив, що використання медичного обладнання для порятунку життя хворого в деяких випадках може бути "марним і неповажним стосовно пацієнта".

А от позиція Православної церкви менш відома, хоча саме вона для нас дуже цікава. Отож в останніх концептуальних документах цієї церкви вказується що відкладання смертної години часом тільки продовжує мучення хворого, позбавляючи людину права на гідну, "неганебну й мирну" кончину, що православні християни просять у Господа в своїх богослужіннях. Водночас, як вказується в цих документах, не слід визнавати морально прийнятим розповсюдження нині у світському суспільстві ідеї легалізації евтаназії, "тобто навмисного вмертвіння безнадійно хворих (у тому числі за їхнім бажанням)". Той, хто "соделал сие от обиды человеческой или по иному какому случаю от малодушия", звичайно не одержує християнського поховання й літургійного поминання. Ця позиція є традиційної, бо принципово таку ж позицію можливо знайти і у відомих письмових історичних документах, наприклад, у Требнику 1646 р. Київського митрополита Петра Могили. Православна церква також вважає, що відповідальність за ухвалення подібного рішення хворого несе і його оточення, яке виявилося нездатним до справжнього жалю й прояву милосердя.

 

Замість висновків

Евтаназія, приводом для якої є, як правило, людські страждання, змушує задуматися про саму сутність людського буття. Ми живемо в досить насичений соціальними подіями час і дуже часто забуваємо, що людське життя швидкоплинне, що в цьому житті є цілі й цінності реальні й уявні.

Розуміючи це, спробуємо відповістити на запитання: чого все ж таки більше в прийнятті або, принаймні, в "незапереченні" самої ідеї евтаназії, наданні їй уже в багатьох країнах необхідної легалізації: суспільного жалю чи певного прагматизму суспільства? І що в основному присутнє при ухваленні рішення хворою людиною відмовитися від того дарованого їй блага життя — усвідомлення "активного" вольового вчинку чи "покірна" згода припинити свої страждання. Складні питання, на які навряд чи вдасться одержати однозначні й, саме головне, переконливі для всіх відповіді.

Але швидше за все не може бути відповіді, що могла б задовольнити усіх. Напевно, і вимагати цього не потрібно. Ця проблема, на нашу думку, настільки особиста, настільки складна, що вирішувати її має кожен на своєму духовно-моральному рівні, багато в чому поза залежністю від пропонованих юридичних рішень. Таке, імовірно, все людське життя: коли всі принципово важливі рішення людина повинна приймати для себе сама. Так чесніше й краще. Але є рішення, які після їхнього виконання, вже не дають змогу нічого змінити. Таких рішень і вчинків у людському житті, як відомо, зовсім небагато. Так якою ж повинна бути людина, що приймає таке рішення? Які аргументи мають переважати при прийнятті такого рішення? Кожний відповість на це по-своєму. Кожний повинен бути вільний це зробити. Тому немає, напевно, для людини більше бажаного, прекрасного й дорогоцінного дарунка, ніж свобода. Але немає й дарунка більш обтяжного, спокусливого й страшного, ніж вона.

Джерело:http://yvu.com.ua/


Рейтинг:

Система Orphus



Похожие новости


Комментарии:
Добавление комментария
[not-wysywyg] [/not-wysywyg]
[not-wysywyg][/not-wysywyg]{wysiwyg}
Включите эту картинку для отображения кода безопасности
обновить, если не виден код




«    Июнь 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

Популярное
  • СКАНДАЛЬНА ЧИНОВНИЦЯ-МІЛІОНЕРША НАХАБНО ЗАМОВИЛА ПОСЛУГИ БЕЗ ВІДКРИТИХ ТОРГІВ
  • Запит
  • Стосовно, порушення бюджетного законодавства, відсутність раціонального використання земель.
  • РЕКТОР УНІВЕРСИТЕТУ КАРАЗІНА БАКІРОВ ПРИДБАВ TOYOTA PRADO 2018 РОКУ ВИПУСКУ
  • 5 умов, що відрізняють правомірні дії від провокації
  • Невмотивоване ув’язнення
  • Щодо розгляду звернення
  • Щодо незаконної забудівлі за адресою: по вул. Гв. Широнінців на перехресті з вул. Др. Народів, 248 м. Харкова
  • ЯКЩО У ПРОТОКОЛІ СЛІДЧОЇ ДІЇ ДОПУЩЕНА ПОМИЛКА, ЦЕ РОБИТЬ ДОКУМЕНТ НЕНАЛЕЖНИМ ДОКАЗОМ. ВОДНОЧАС СУД НЕ МАЄ ІГНОРУВАТИ ПОКАЗАННЯ СВІДКА ТА ІНШІ ВІДОМОСТІ, ЗІБРАНІ В ХОДІ СЛІДСТВА.
  • Покупка-продажа и переоформление авто: техпаспорт и доверенность

  • Наш опрос

    Погода в Харькове

    Погода в Харькове

    Курс валют (НБУ)

    Курсы НБУ на сегодня

    Курс валют (средний)

    Курсы наличного обмена на сегодня











    Аудиоролики - Рекламная Студия

    Студия звукозаписи

















    Редакция может не разделять мнение авторов публикаций. Редакция не несёт ответственности за публикации с других сайтов.

    Все права на материалы, находящиеся на сайте www.advocat-cons.info, охраняются в соответствии с законодательством Украины. При любом использовании материалов сайта гиперссылка на www.advocat-cons.info обязательна. По вопросам размещения рекламы или информации на сайте обращаться по телефонам: (057) 737-22-53, 096-114-24-80

    © 2007-2014 Медиагруппа "Адвокат-консалтинг"
    .