DataLife Engine 9.2 > Показательное дело > Про визнання договору та державного акта недійсними

Про визнання договору та державного акта недійсними


25 августа 2011. Разместил: Ansin
altВідповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
 
В разі, якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону суд ухвалює рішення про визнання його недійсним.
 
Ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 30 березня 2011 р. (витяг)
 
У грудні 2009 р. Бориспільський міжрайонний прокурор звернувся до суду із заявою в інтересах держави в особі Вишеньківської сільської ради Бориспільського району, Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель у Київській області, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області до К. та Ш., треті особи - державне підприємство «Центр Державного земельного кадастру», Державний комітет України із земельних ресурсів, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу П. про визнання договору та державного акта недійсними. Прокурор зазначав, що 18 червня 2009 р. відповідачі К. та Ш. уклали договір дарування, за яким К. подарував, а Ш. прийняв в дар земельну ділянку площею 0, 1750 га для будівництва та обслуговування житлового будинку. Па підставі цього договору Ш. одержав державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку. Посилаючись на те, що договір дарування земельної ділянки фактично приховує договір відчуження самочинно спорудженого на ній житлового будинку, який не може бути об'єктом цивільного обороту, а тому суперечить закону, прокурор просив визнати договір та виданий на його підставі державний акт на право власності на земельну ділянку недійсними.
 
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 6 квітня 2010 р. позов задоволено.
 
Рішенням апеляційного суду Київської області від 9 вересня 2010 р. рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові.
 
У касаційній скарзі заступник прокурора Київської області, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
 
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
 
Ухвалюючи рішення про задоволення заяви прокурора, суд першої інстанції виходив із того, що договір дарування земельної ділянки фактично приховує договір відчуження незаконно спорудженого на ній житлового будинку, який, будучи об'єктом самочинного будівництва, до набуття на нього права власності у встановленому законом порядку відчуженню не піддягає, а тому договір та виданий на його підставі державний акт про право власності на земельну ділянку суперечать закону.
 
Такий висновок є правильним.
 
Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
 
Пленум Верховного Суду України у п. 25 постанови від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що в разі, якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про визнання його недійсним.
 
Судом установлено, що 18 червня 2009 р. відповідачами К. та Ш. оформлено договір дарування, за яким К. подарував, а Ш. прийняв в дар земельну ділянку площею 0, 1750 га для будівництва та обслуговування житлового будинку.
 
Також судом установлено, що на зазначеній земельній ділянці знаходиться самочинно споруджений житловий будинок, фактичне відчуження якого сторони оспореного прокурором договору приховали під виглядом відчуження земельної ділянки, призначеної для його будівництва та обслуговування.
 
Згідно зі ст. 186 ЦК України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.
 
Отже, оскільки цільовим призначенням спірної земельної ділянки є будівництво та обслуговування житлового будинку і такий, як установлено судом, на ній збудований, то земельна ділянка є його приналежністю і слідує за ним.
 
На підставі ст. 331 ЦК України право власності на новостворений житловий будинок виникає після завершення його будівництва та прийняття до експлуатації з моменту державної реєстрації будинку. До завершення будівництва особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.
 
Частиною 2 ст. 376 ЦК України встановлено, що особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
 
У зв'язку з цим самочинне будівництво не є об'єктом цивільного права і, відповідно, не може бути предметом цивільно-правового договору, тобто договір, предметом якого є об'єкт самочинного будівництва, суперечить закону.
 
Встановивши, що під договором дарування земельної ділянки відповідачі фактично приховали договір купівлі — продажу житлового будинку, який суперечить закону, і цим порушено право держави, до обов'язків якої входить забезпечення визнання та захист речових прав на нерухомість (преамбула Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), суд першої інстанції обгрунтовано визнав договір відчуження земельної ділянки удаваним та визнав недійсним прихований договір відчуження самочинно спорудженого жилого будинку разом з приналежною до нього земельною ділянкою з підстав, передбачених ст. 235, ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України, а також визнав недійсним виданий на підставі цього договору державний акт про право власності на земельну ділянку.
 
Скасовуючи це рішення, апеляційний суд зазначених вище норм матеріального права не врахував та помилково виходив із того, що спірний договір є правомірним.
 
Таким чином, апеляційним судом помилково скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, що відповідно до ст. 339 ЦПК України є підставою для скасування рішення апеляційного суду та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
 
Керуючись п. З ч. 1 ст, 336, ст. 339, п. 4 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України касаційну скаргу заступника прокурора Київської області задовольнила.
 
Рішення апеляційного суду Київської області від 9 вересня 2010 р. скасувала і залишила в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду від 6 квітня 2010 р.

Вернуться назад